Позакласні заняття збільшують можливості дітей з особливими освітніми потребами. Зокрема, залученість у різні активності допомагає їм знайти друзів і здобути набір соціальних зв’язків – бути частиною команди, опановувати нові навички.

Як влаштоване позашкільне життя для дітей з ООП в Україні, Великій Британії і Канаді, розповідає журналістка “Нової української школи”.

ШКІЛЬНИЙ ТЕАТР

Соціальних навичок, які дитина з особливими освітніми потребами здобуває в школі, – недостатньо, впевнена Анжеліка Коломієць, мама Дениса, у якого розлади аутистичного спектру.

“Школа – це добре, але вона має обмежені можливості: коротке спілкування на перервах, їдальня, бібліотека”.

Пані Анжеліка спробувала чимало позашкільних активностей – серед них дзюдо й настільний теніс. Знайома розповіла про інклюзивний театр “І” в Білорусі. Жінка поїхала туди восени 2018 року, щоби побачити все на власні очі. Крім постановок і репетицій, їй показали документальний фільм, який знімали впродовж року. У ньому знято зміни – діти від першого дня в театрі й через 12 місяців.

“Там була 15-річна Влада, яка не говорила. Я побачила, як у неї на очах зароджується цікавість до життя. Як правило, цієї цікавості в таких дітей немає. Їм самим із собою цікавіше”.

Тоді й з’явилася ідея створити шкільний театр в Україні. Майданчиком стала школа № 58 Києва. Педагогів, як театралів, так і вузьких спеціалістів, у театр “Ми” шукали через оголошення.

“Минулоріч ми намагалися вийти за межі школи – створити студію на базі культурного центру Печерськ, але, на жаль, дістали негативний досвід. Нам вдалося створити студію лише для дітей з ООП, тому що діти з інших шкіл не прийшли. Висвітлення нашого театру призвело до того, що до нас хочуть потрапити діти з ООП, а інші діти не хочуть”.

Попри це, шкільний театр і далі живе. Для всіх дітей участь у ньому безплатна, адже організатори знайшли фінансування. “Подекуди це спричиняє відповідне ставлення. Батьки особливо не цікавляться й діти на це дивляться так, ніби це не зовсім серйозне”, – каже Анжеліка.

Однак, кістяк колективу залишається незмінним уже майже два роки. Зараз у ньому шестеро дітей, з них двоє нормотипові, з 58-ї школи. Є заняття зі сценічної мови, акторського мистецтва, пластики/сценічних рухів.

Пані Анжеліка каже, що робота з різними спеціалістами й паралельні заняття в театрі дали результат, що вражає. “Чим більше ми займаємось у театрі, тим більше я бачу перспективи. Тому що з віком звужуються майданчики, де можна напрацьовувати соціальні навички. А театр здебільшого може стати універсальним тренажером для їхнього напрацювання”.

Син Анжеліки чекає занять у театрі. “Я результатами більш ніж задоволена. У моєї дитини важкі порушення мовлення. У 5 років за цілий день він міг сказати один раз “мама”. Практично мовлення не було. За рік занять у театральній студії, завдяки заняттям вокалом, дитина, якій дуже важко говорити, яка спотворено чує мовлення, захопилася звучанням пісні Христини Соловій “Гамерицкий край”.

Інклюзивна дитяча театральна студія “Ми”. Фото взяте з fb-сторінки театру

Денис знаходить цю пісню в інтернеті й починає співати. “Пісня лемківською мовою, ми вдома розмовляємо російською, а він її співає без помилок”.

Заняття в театральній студії, на думку пані Анжеліки, також сприяють розвитку емоційного інтелекту, коли діти вчаться відчувати. Вони легше реагують на емоції інших і можуть впоратися зі своїми. Вони стійкі до змін емоцій. Акторів навчають передавати свої емоції жестами, голосом, поглядом, постановкою тіла й так само їх навчають зчитувати ці сигнали.

“Дітям з ООП тут легше, бо вони в оточенні емоційно розвинених дітей”.

ПІДГОТОВКА ДО СПЕКТАКЛІВ

У доробку студії вже чотири спектаклі. Через карантин робота над п’ятим вимушено зупинилася.

Із січня цього року відкрилася нова студія зі створення реквізиту й костюмів. Заняття відбуваються двічі на тиждень.

“У нас дуже багатий реквізит – є, до приклад, чайник, що говорить. Діти робили й листя, і спеціальний пристрій, який його розкидає. На цих заняттях дітям з ООП особливо цікаво”.

Один спектакль був побудований із вправ, які діти протягом кількох місяців робили на заняттях пластики – передати предмет партнеру, який стоїть поряд. Заняття дають можливість багаторазово повторювати певну навичку, спостерігати за партнером, своєчасно й точно реагувати.

Для того, щоби пояснити, куди потрібно йти, як рухатися сценою, на підлозі наклеюють спеціальні доріжки, розміщують знайомі дитині предмети й дають інструкцію, до якого предмету йти спочатку, а до якого потім. Так дитина запам’ятовує траєкторію.

Декорації створюють із врахуванням особливостей сенсорного сприйняття дітей із розладами аутистичного спектру. “Наприклад, у постановці “Троє поросят” ми відмовилися від залізних та інших важких матеріалів, щоби шум від розвалу будиночків був не надто гучним. А ще зробили так, щоби діти могли бачити крізь проміжки декорацій і не губитись”.

Пані Анжеліка каже, що в нашому суспільстві слово “інклюзія” все ще відлякує й підкреслює той факт, що тут щось не так.

“Чого в нас не вийшло створити шкільну студію поза школою? На нашу думку, не треба було заявляти, що цей театр інклюзивний. Мені б хотілось, щоб у кожній школі був театральний гурток, у якому б займалися діти з особливими освітніми потребами.

Скільки було емоцій, коли діти побачили відеозапис спектаклю. Вони зрозуміли, який це має вигляд. Адже багато є дітей з ООП, у яких спричинити емоції дуже важко”.

ІНТЕРЕСИ Й МОЖЛИВОСТІ ДИТИНИ: ПОЗАШКІЛЛЯ У ЛЬВОВІ

Юлія Бойко працює в центрі підтримки людей з особливими потребами “Емаус” у Львові. Центру вже 20 років, це підрозділ Українського Католицького Університету. Емаус реалізує проєкти, пов’язані з можливістю повноцінно жити і працювати людям з інтелектуальними порушеннями. Працівники центру проводять семінари для вчителів і їхніх асистентів, психологів, уроки толерантності в школах.

“Ми говоримо про дар людей. Наша філософія полягає в тому, що ці люди можуть не тільки від нас щось узяти, а й багато нам дають. Це взаємоперетворювальні стосунки: не дивитися на них як на тих, які потребують допомоги, адже в кожного – свої дар, можливості, потенціал. Їх потрібно знайти, допомогти розкрити й розвинути”.

У пані Юлі 10-річна донька із синдромом Дауна. “Моя дочка активна в позашкіллі. Двічі на тиждень відвідує театральний гурток “Шпаки” в центрі для дітей і молоді. Вона постійно запитує: “Коли буде заняття в Шпаках?”. Я бачу, що донька змінюється. За ці два роки вона стала сміливіша, не боїться виступати на людях”.

Пані Юля радить батькам дітей з особливими освітніми потребами придивитись до того, що дитина хоче й до чого в неї є здібності.

“Наприклад, моя не дуже любить щось робити руками, то я не веду її на гуртки м’якої іграшки чи вишивки. Але любить співати й танцювати”.

Також дівчинка ходить на заняття музикою. Раніше відвідувала секції з плавання й гімнастики. “Спорт, на мою думку, дуже важливий. Я б із задоволенням її віддала знову в групу з плавання, але вона не хоче без мене заходити у воду, боїться занурюватися. Я розумію, що це буде важко для тренера”.

Варто враховувати можливості дитини. Донька хотіла б займатися фігурним катанням, але я розумію, що вона не встоїть навіть на роликах. Треба реально оцінювати свої сили. “Моє завдання – підготувати її, адже до певних занять вона не готова”.

Вибираючи гуртки й секції, треба зважати на можливості дитини, її бажання, сміливість, наскільки вона готова лишитися сама, – рекомендує пані Юля.

“Це дуже індивідуальний підхід і зовсім не залежить від діагнозу“.

Тренерам і викладачам Юлія Бойко радить не боятися, а дати шанс дитині.

“Ми не знаємо, чи піде, чи ні. Коли ми прийшли вперше на театральний гурток, теж не були впевнені, що все вдасться. Для тренера чи викладача важливо розуміти, що не варто ставити високих очікувань і не розчаровуватись, якщо щось пішло не так.

Треба робити те, що можеш, і просто дати дитині можливість поспостерігати певний час, а потім розвиватися в її темпі. І не перейматися через невдачі”.

Інклюзія – це соціальна компетентність для всіх без винятку дітей, переконана пані Юлія.

“Зміни в суспільстві можливі, якщо ми маємо дотичність до різних людей у житті – зустріли на вулиці чи в школі, живе хтось по сусідству. Тоді ми можемо легше сприймати зміни й позбуватися страху”.

ПЛАСТ У ЛОНДОНІ

Дитячий психіатр Денис Угрин із Лондона багато років входить до Пласту (Українська Скаутська організація) у Великій Британії. Лондонська станиця налічує 85 дітей віком від 6 до 18 років.

“Вона має вигляд піраміди. Є багато маленьких дітей, але чим старші, тим їх менше. Здебільшого, 16-річні діти відходять від Пласту, адже починаються іспити. Але згодом, часто так буває, дорослі, які свого часу були пластунами, приводять до нас своїх дітей”.

Пласт відкритий для дітей з особливими освітніми потребами, каже Денис Угрин.

“Ми думаємо над тим, як збільшити кількість дітей з ООП. Ця справа нелегка. У нашій станиці є діти з розладами психіки, але наразі немає дітей, які мають суттєві фізичні порушення. До нас не було таких звернень.

Діти, які мають суттєві фізичні порушення, напевно, навіть не думають про Пласт, бо ми проводимо багато часу на природі, у вело- і морських мандрівках. Це був би суттєвий виклик для них і для нас”. Водночас, Пласті є багато лікарів, тому залучення цих дітей цілком можливе.

У Великій Британії розуміють, що залучення дітей з ООП до активного позашкільного життя дає свої результати як для них, так і для суспільства загалом.

“Життя дітей з ООП не повинно обмежуватися школою. Інакше ми не можемо говорити про повноцінну соціалізацію”, – каже Денис і додає:

“Нас хвилює, що батьки (особливо з України) намагаються приховувати й замовчувати, що їхні діти мають особливі освітні потреби чи якісь порушення. Вони непокояться, що ми їх виключимо. Хоча ми завжди наголошуємо, що є відкритою організацією для дітей з ООП”.

Денис розповідає про прикрий випадок, що стався 2 роки тому.

“Ми їхали в табір і напередодні попрохали батьків заповнити спеціальний формуляр, який є обов’язковим, якщо станиця їде в мандрівку. Цей документ містить запитання про особливості стану здоров’я, режиму сну й харчування, щоби ми знали розлади, які мають діти.

Одна мама заповнила, що все ОК, а вже біля потяга попередила, що у її сина нічне нетримання й ми мусимо його будити щоночі, інакше буде проблема. Краще попереджати заздалегідь, тоді в нас є час на підготовку”.

Здебільшого, соціалізація дуже важлива для дітей із розладами аутистичного спектру. У таборах діють чіткі правила.

“Діти найгірше реагують на брак часової структури, правил. Якщо їм просто дати вільний час, то це рецепт на великі проблеми”.

ПРОГРАМА ІНКЛЮЗИВНИХ АКТИВНОСТЕЙ У КАНАДІ

Фото: автор – FamVeldman, Depositphotos

У Канаді є чимало організацій, які пропонують якісне дозвілля й заняття спортом чи мистецтвом для дітей з особливими освітніми потребами – скаутський рух, хокей, гуртки з малювання тощо.

Є програми, які пропонують щоденне кількагодинне перебування дитини з ООП. Наприклад, YMCA-YWCA of Winnipeg – центр у канадській провінції Манітоба, який призначений для учнів з ООП віком від 13 до 21 року. На їхньому сайті зазначено:

“Ми гарантуємо безпечне та неосудне середовище, у якому учні можуть самовиражатися та брати участь у заходах, що сприяють соціальній взаємодії. Щоденні заходи пристосовані до інклюзивності й містять: наукові експерименти, спорт, мистецтво/ремесла, музику та багато іншого.

Програми працюють протягом навчального року, з понеділка до п’ятниці з 14:45 до 18:00. Для весняних та літніх перерв також пропонуємо денні табори. Вартість програми – 25 доларів на місяць за умови, що дитина відвідує центр протягом навчального року. Весняні чи літні табори, які забезпечують цілодобове утримання – 150 доларів на тиждень”.

Заступниця директора католицької школи в Торонто Іванна Курусенко має великий стаж роботи вчителем спеціальної освіти. Розповідає, що у їхній школі налагоджена тісна співпраця між учителями, психологами й соціальними працівниками в питаннях не лише особливостей навчання, а й позакласного життя.

“Ми намагаємося знаходити здебільшого безплатні програми, але їх дуже мало. З мого досвіду, здебільшого проєкти, куди можуть бути залучені діти з ООП, доволі затратні – до 100 доларів (канадських, – ред.) на день. Щороку уряд скорочує витрати на інклюзивні позашкільні активності. Деяким сім’ям потрібно рефінансувати свій будинок, щоби заплатити за них”.

У школі, де працює пані Іванна, зазвичай тричі на рік відбуваються зустрічі батьків дітей з ООП із психологом, соціальним працівником, логопедом.

“Ми говоримо про потреби та сильні сторони учня, що можна зробити, щоби допомогти йому чи їй розкрити свій потенціал”. Фахівці часто краще знають різні позашкільні програми для дітей з ООП і радять ті, які пасують найкраще.